Понеділок, 25.09.2017, 09:10
Головна Реєстрація RSS
Вітаю Вас, Гість
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » 2008 » Травень » 29 » Віталій Мирось. Про шляхи реорганізації ВНЗ України аграрного профілю
15:24
Віталій Мирось. Про шляхи реорганізації ВНЗ України аграрного профілю
Сучасна вища школа України, з приєднанням до Болонського процесу, ввійшла невід”ємною складовою до освітянського процесу світової наукової спільноти.

     Як і до цього, так і в наш час, вищий навчальний заклад повинен паралельно з формуванням свідомого, високоосвіченого громадянина своєї країни, підготувати фахівця високого класу, який би забезпечував високу ефективність роботи тієї ділянки виробництва, за яку він відповідатиме.

     Підходи до підготовки фахівців сільського господарства високого класу за останні сто років докорінно змінилися. Якщо раніше готували спеціалістів широкого профілю – це одночасно був і агроном (всіх напрямків), і зоотехнік, і ветлікар, то поступово цей принцип підготовки перетерпів значних змін. У довоєнний період готували не широкопрофільного фахівця, а спеціалістів вузького профілю – відповідно до основних напрямків, пов”язаних з сільськогосподарським виробництвом – рослинництвом, тваринництвом, економікою, інженерією тощо.

     У післявоєнний період, пов”язаний з неймовірним науково-технічним прогресом, вищі навчальні заклади перейшли до ще більш вузької спеціалізації – підготовки фахівців – технологів по виробництву певного виду сільськогосподарської продукції, чи проведення спеціальних робіт, пов”язаних з виробництвом основних видів цієї продукції.

     Бурхливий розвиток у сфері комп”ютеризації виробничих процесів, неймовірно широкий обмін інформацією за допомогою „світової павутини” – інтернету знову поставив на порядок денний питання про перегляд методичних підходів щодо підготовки фахівців сільськогосподарського виробництва. Сучасний керівник сільськогосподарського підприємства, як і керівник певної, більш-менш крупної структурної одиниці цього виробництва, це не просто технолог, - це менеджер, причому менеджер у широкому розумінні цього слова. Це уже організатор виробничого процесу з досконалим знанням широкого спектру взаємопов”язаних технологій виробництва сільськогосподарської продукції і пов”язаного з ним менеджменту. Тобто знову вимоги до підготовки кадрів вищої кваліфікації повертаються на „круги своя”, тільки на іншому, більш високому і досконалому рівні. Виникає необхідність у підготовці не тільки спеціалістів вузького профілю – технологів по виробництву с.-г. продукції, економістів чи бухгалтерів. Необхідно готувати і всебічно ерудованих менеджерів, які б поряд з досконалим знанням певного технологічного процесу мали і достатньо грунтовні знання з суміжних напрямків розвитку сільського господарства, що забезпечуватиме їх достатній кругозір, здатність до широкого маневру в питаннях маркетингу та менеджменту у широкому морі сільськогосподарської продукції.

     А це вже кардинально інший підхід до підготовки фахівця сільського господарства. Можливо це і один із шляхів вирішення питання стосовно програм підготовки бакалаврів та магістрів у вищих навчальних закладах.

     Бакалавр – це спеціаліст середнього освітньо-кваліфікіційного рівня підготовки, відповідальний за організацію та виконання специфічних технологічних операцій, і на це повинна бути спрямована навчальна програма його підготовки.

     В той же час навчальна програма підготовки магістрів повинна забезпечувати формування фахівців ширшого кругозору, із залученням суміжних з основною спеціалізацією знань, формувати менеджерів с.-г. виробництва.

     Навчальна програма підготовки як бакалаврів, так і магістрів повинна передбачати, як це і прийнято у розвинених країнах, не менше 90% навчального часу (кредитів) для вивчення та засвоєння тільки питань, пов”язаних з підготовкою за тим, чи іншим напрямком їх майбутньої виробничої діяльності.

     Іншим позитивним моментом у підготовці фахівців аграрного профілю, що необхідно зопозичити у провідних країнах Заходу, це те, що поряд з теоритичною підготовкою за фаховим напрямком, близько 50% навчального процесу (для бакалаврів це 2-2,5 роки, для магістрів > 3 роки) повинно відвотитись на виробничу практику, причому практику, що у повному обсязі відповідає своїй назві.

     Звідси, відразу вирішується дуже важке питання для випускників ВУЗу (незалежно – бакалавра чи магістра), пов”язане з прийомом на роботу фахівця і яке у більшості своїй визначається 2-3 річним стажем роботи за основним напрямком діяльності фірми чи підприємства. Саме тривала виробнича практика і стане тим кардинальним вирішенням цієї проблеми, особливо, якщо практика буде проводитись безпосередньо у тих фірмах чи державних підприємствах, де у перспективі і буде працювати цей випускник ВНЗ.

     Причому, як місця проходження виробничих практик, так і наступне направлення на працевлаштування повинні узгоджуватись з відповідними фірмами та державними установами на момент прийому абітурієнтів. Тобто кожний зональний аграрний університет повинен мати реальні плани прийому та працевлаштування випускників як мінімум за рік до проведення чергових вступних екзаменів. Такий підхід не виключає і індивідуальних контрактів, що будуть передбачати самостійне працевлаштування випускників ВНЗ. Саме такий підхід до набору студентів створить умови для формування нормального ринку праці серед випускників аграрних вузів, стимулюватиме їх до плідного навчання.

     Такий організаційний підхід до підготовки фахівців у ВНЗ потребує докорінної перебудови всього навчального процесу, починаючи з перепідготовки та переатестації всього їх професорсько-викладацького складу, переоснащення бібліотек підручниками та навчальними посібниками, підготованих відповідно як до вимог нових форм навчання, так і тих докорінних змін у технологіях виробництва продукції сільського господарства, що відбуваються у сучасний період, підготовки та широкого використання технічних засобів навчання, причому цей процес повинен носити перманентний характер. Докорінних змін повинна зазнати сама технологія навчання студента – необхідний поступовий перехід від лекційно-лабораторно-практичних занять до семінарських занять, ділових ігр тощо. А це в свою чергу обумовлює відмову від традиційного співвідношення: 1 викладач на 20-200 студентів та переходу до реального співвідношення: 1 викладач на 5-10 студентів на протязі всього вивчення того чи іншого предмету.

     А це можливо за умови значного скорочення числа студентів (відповідно потреби ринку праці за тією чи іншою спеціальністю), та наявності підготованих до такої роботи викладачів.

     Запропонований підхід до підготовки бакалаврів та магістрів для сільського господарства відразу викликає справедливе питання – де взяти необхідну кількість висококваліфікованих викладачів, що належно знають сучасне сільськогосподарське виробництво, на якому проводити на сучасному рівні навчальну та виробничу практики, де знайти необхідну кількість приміщень для розміщення незначних за кількістю груп студентів.

     Відповідь лежить на поверхні сучасного стану в сфері наукового та педагогічного забезпечення сільського господарства. Так, на теренах України знаходиться, крім більш ніж 20 ВНЗ, більше сотні наукових закладів (дослідні станції, науково-дослідні інститути та їх філії), технікумів, що мають у своєму розпорядженні досить значний науковий (доктори і кандидати наук) і матеріально-технічний потенціал (приміщення, наукове обладнання, дослідні господарства і т. і.), яке, з тих чи інших причин, як правило, використовується не більше ніж на 10-20% і практично не задіяне у процесі підготовки майбутніх фахівців сільського господарства.

     Створення на базі декількох існуючих, з високим авторитетом і рейтингом, аграрних університетів чи академій, зональних університетів ( як варіант – Київський – центр, Харківський – схід, Львівський – захід, Дніпропетровський – південь, та НАУ автономної республіки Крим) практично повністю вирішує це питання.

     До їх складу повинні ввійти розміщені у конкретній зоні України вищі навчальні заклади (на правах навчальних інститутів, для підготовки тільки бакалаврів відповідноі спеціальності), науково-дослідні заклади, (вузькоспеціалізовані наково-дослідні інститути чи лабораторії безпосередньо при агроуніверситеті чи відповідних факультетах, чи кафедрах). Загальним правилом створення науково-дослідних інститутів чи лабораторій у зональному агроуніверситеті повинно бути наявність наукового лідера за даною проблемою та його вимоги ( державне замовлення на певну наукову продукцію, чи фінансування з боку зацікавлених приватних фірм).

     Частина науково-дослідних господарств у зоні агроуніверситетів повинна бути передана у їх розпорядження, а частина ( що не відповідають вимогам та потребам агроуніверситетів ) передаються у розпорядження держави.

     Створена на їх основі навчально-науково-експерементальна база зонального університету може бути використана для навчальної практики, проведення науково-дослідної роботи і т.і. Для виконання таких завдань вони повинні не обкладатися податками, більше того, вони мають бути на державній дотації для забезпечення їх найсучаснішим технологічним обладнанням і механізмами.

     При цьому виникає ціла низка організаційних питань, що природні при проведенні реорганізаційних заходів. Але всі ці складності сторицею окупляться якістю підготовки майбутніх фахівців сільського господарства та цілеспрямованою роботою наукових підрозділів зональних аграрних університетів, що будуть беспосередньо задіяні як у розробці сучасних технологічних рішень, так і впровадженні їх у виробництво, в т.ч. і шляхом одночасного з розробкою впровадження шляхом доведення їх до студентів, які виступають у даному випадку посередниками між науковцями і виробництвом.

     Вищезгадана зональна вертикаль освітніх закладів дозволить методично правильно визначитись із тим, який освітньо кваліфікаційний рівень буде забезпечуватись тим чи іншим структурним підрозділом зонального університету. Так, навчальна програма зонального агроуніверситету повинна передбачати підготовку магістрів (через бакалавра) усіх затребуваних у даній зоні фахівців сільського господарства. Навчальні інститути, що входять до складу зонального агроуніверситету, готують тільки бакалаврів за узгодженими у зональному університеті навчальними програмами, що дозволяє їх випускникам на конкурсній основі навчатись у магістратурі зонального агроуніверситету.

     Такий підхід до реорганізації аграрної науки обумовлює і розпуск Української аграрної академії наук, як застарілого бюрократичного механізму, що не забезпечує на сучасному етапі нормального функціонування наукового забезпечення аграрного сектору вітчизняної економіки. Всі функції цього органу з успіхом може виконувати аграрне відділення АН ВШ України, яке уже зарекомендувало себе з позитивної сторони.

     Слід суттєвим чином переглянути і систему заочної освіти. У більшості своїй – це профанація самого поняття „вища освіта”, бо основна маса „ заочників „ приходить до ВНЗ не за одержанням необхідних знань, а для того , щоб „ вистояти чергу” за дипломом. Ця негативна практика дискредитує ВНЗ, наносить непоправні збитки економіці держави, бо до іі керма, причому на різних рівнях, приходять такі „спеціалісти”.

     При цьому можливий, як виняток, варіант підвищення кваліфікації тієї частини людей, які, працюючи за фахом, виявили необхідні знання та здібності (юридично підтверджені) шляхом прийому від них екстерном екзаменів за фаховими дисциплінами. Причому екзамени повинна приймати експертна комісія у складі висококваліфікованих ( доктора, кандидати наук) незалежних фахівців.

     Наведені підходи до реорганізації ВНЗ аграрного профіля можна оспорити або запропонувати інші, але не підлягає сумніву той факт, що ця робота – вимога часу. Вона обумовлена:

•  значними змінами у технологіях виробництва продукції сільського господарства, яке потребує адекватних змін у підготовці фахівців у ВНЗ;

•  кардинальними змінами на ринку праці спеціалістів аграрного профілю;

•  необхідністю диференційованого підходу до навчальноі програми підготовки бакалаврів та магістрів сільського господарства;

•  негативами у демографічному процесі, що привело до різкого зменшення кількості абітурієнтів (у найближчі роки і на осяжну перспективу);

•  низьким престижем роботи фахівців у аграрному секторі нашої економіки.

     Тобто, чим швидше пройде реорганізація аграрної освіти і науки в Україні, тим швидше вийде наша країна з аграрного колапсу, тим швидше вона займе чільне місце серед країн Європи і всього світу, а випускники наших вищих навчальних закладів зможуть на високому рівні вирішувати всі ті складні і невідкладні питання, що ставлять перед ними перманентно зростаючі вимоги вітчизняного й світового аграрного ринку – ринку продовольства та сировини, від якого у значній мірі залежить безпека і незалежність нашої країни.


Інформаційний вісник АН ВШ України, 48 , № 2 , 43 - 49 (2006)

Переглядів: 1383 | Додав: PDAT | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: